Українські Фермопіли…. Так часто називають невелику залізничну станцію на Чернігівщині, де взимку 1918 року, відбувся один з вирішальних епізодів війни між радянськими військами та військами Української Народної Республіки. Власне для порівняння з Фермопілами бракує деяких деталей. Щоб Крути можна було в повній мірі порівняти з Фермопілами, необхідно: щоб Українська держава на момент бою існувала б хоча від часів Богдана Хмельницького; щоб на чолі оборонців Крут стояв якщо не Михайло Грушевський, то хоча б хтось із тодішніх керівників держави; щоб за спиною оборонців був не розбурханий більшовицьким повстанням "Арсенал" та збільшовизовані військові частини, а державна, моральна, ідейна і духовна підтримка суспільства; щоб супроти повстанців ішов не так званий "Східний фронт", а вся наявна на той час більшовицька армія; і щоб, щоб, щоб…. Таких "щоб" можна нарахувати багато, та власне скільки б їх не було, констатуємо один факт. Схильність до гіперболізації, що так добре пасує до українських казок, не повинна мати місце в реальній політиці та історії. Українська влада часів УНР "виїхала" за рахунок загибелі оборонців Крут. Я ні в якій мірі не збираюсь применшувати героїзм та звитягу тих кількасот вояків, що стали за покликом серця на захист своєї Батьківщини. Працюючи з молоддю, я розмірковую: а чи сьогодні молодь спроможна на такий вчинок, і я приходжу до висновку, що: По-перше, на щастя ми не маємо на чому це перевірити, тобто нема збройних конфліктів; По-друге, вважаю, що марно сподіватись на звитягу всієї молоді, так само як і решти суспільства, але це нормально, бо в суспільстві завжди знайдеться хтось, хто схоче загрібати жар чужими руками; По-третє, на чий приклад сподіватись сучасній молоді? – яка частина старшого покоління здатна спонукати її на подвиг заради України? – "батьки-архонти" з Верховної Ради, цар-президент, можновладці-олігархи, що мають на меті прибуток, а не патріотизм, покоління, що ще досі мріє про повернення до СРСР? Ба, навіть націонал-патріоти не подадуть гідного прикладу сучасній молоді, бо вгрузли в дрібні склоки, меркантильні розбори, за владу, за гроші – не за Україну. А їм – чию пам'ять ми сьогодні вшановуємо – були байдужі політичні та бізнесові клопоти. Вони йшли захищати СВОЮ державу, ні не державу, свою Батьківщину. Вони знали куди, і для чого вони йшли, але могли й не іти, як сотні "українізованих" частин, що проголосили нейтралітет – від кого – від своєї совісті? Могли лишитись в Києві, після приходу більшовиків могли заговорити великоруською мовою, зняти вишиванки та вдягнути гімнастьорки, … але вони пішли на смерть, бо в тодішній тридцятимільйонній Україні не знайшлося більше тих, кому була не байдужа доля України. Від стотисячної армії, що існувала на початок створення УНР, лишилося не більше 15 тисяч розкиданого по всій країні війська, та й то в значній мірі деморалізованого. Єдиною реальною силою був Гайдамацький Кіш, що налічував аж 1000 бійців. Це проти понад 120 тисяч більшовицької армії, що йшла в Україну. Звісно ця, з дозволу сказати, "армія" не витримувала ніякої критики, але…. але сотні повстань, що спалахували повсюди під більшовицькими гаслами, сковували сили молодої української влади, вона втрачала силу, підтримку, довіру… Зараз ми живемо в ситуації того ж парадоксу – українська влада втрачаючи підтримку, довіру та силу, намагається вчепитись в крісло з останніх сил. От би такого завзяття в захисті українських інтересів. Це її (влади) щастя, хоч нас за це критикують, у тому числі й ми самі, але ми вже такі як ми є, що ми такі байдужі – ми байдужі до всього, крім власного спокою та достатку. З людської точки зору це нормально, якщо це не переступає межу, з громадянської – це аморально. Наша влада така бо нам байдуже, яка в нас влада, поки вона не чіпає нас, тоді ми виходимо протестувати, ні не проти всього – лише проти того що нас зачіпає. Базарні протестують проти підвищення ринкових зборів, бо це може зачепити їх по живому, але чому ми не протестуємо проти підвищення тарифів – на комунальні послуги, на проїзд, цін на медикаменти тощо. Бо це ще не зачіпає за живе….ще можна терпіти. Цим і користуються. Ми егоїсти, це не осуд – це констатація факту. Та не про це зараз мова. На тлі байдужості та егоїзму ми розглядаємо сьогодні трагічний епізод, епізод ганьби української держави. Чи були оборонці Крут героями – так, були і є. Чи була оборона Крут героїчною сторінкою української історії – ні не була, не є, і не має права бути. Крім Фермопіл, Крути порівнюють ще з Полтавою. Але під Полтавою один загарбник бився з іншим загарбником на нашій землі, а ми – в силу свого егоїзму, підтримали хто одного, а хто іншого. А під Крутами супроти ворога стали патріоти – і не важливо, власне, скільки їм було років, який військовий вишкіл вони пройшли (хоч заради історичної правди слід сказати, що серед 300-600 оборонців Крут було до півсотні гайдамаків, кілька сотень вихованців військової школи ім.. Богдана Хмельницького – так званих юнаків (250-500), та сотня вояків студентського січового куреня, яких в історичній літературі називають оборонцями Крут. Так . але вони були серед оборонців, вони були погано навчені, погано вдягнені, але погано вдягнені були всі, не мали достатньо боєприпасів), так от не важливо все це – важливо інше – вони вчинили як патріоти. Українська влада вшанувала їх після смерті – це був жест, що замінив слова каяття за вчинене, бо державні мужі просто кинули в свій час оборонців Крут. Я нещодавно читав статтю, в якій говорилось про те, що в Україні люди з визначних постатей пам’ятають поетів, письменників, спортсменів, але не політиків, не державних діячів. Варто задуматись – Царя Леоніда пам’ятає весь світ, хоч незалежної Спарти вже нема дві тисячі років. Незалежна Україна нараховує 18 років – кого ми пам’ятатимемо з нинішніх державних діячів через багато років, і за що – за газові війни, за вступ до НАТО, до нового Союзу, до ЄС, за створення сильної держави, з якою будуть рахуватись в світі, чи за новий занепад молодої держави. Я не даремно згадав на початку свого виступу молодь. Саме сучасна молодь причетна до побудови майбутнього незалежної України, до самої ідеї незалежної України, хочу вірити що я помиляюсь, але поки що єдиним поривом цієї самої молоді, була участь в "помаранчевій революції", і я вважаю, що через кілька років ми будемо аналізувати – а чи була революція, чи був позитив, чи була потреба… але не сьогодні. Сьогодні ми з висоти дев’яностолітньої історії подивімося на події 29 січня 1918 року, і скажімо собі – а ЩО я сьогодні МОЖУ ЗРОБИТИ для України, А ЩО РОБЛЮ?
