Противники НАТО висувають тезу: „Ну хто ж на нас буде нападати? Ера великих воєн і загарбань давно минула. На чільне місце виходять нові методи поневолення націй і держав: інформаційні війни і економічна експансія.” І в цьому вони безперечно будуть праві, але лише частково. Насправді ще довго застосування сили залишатиметься одним із методів вирішення міжнародних проблем. Характер сучасних воєн докорінно змінився, але світ від цього не став безпечнішим. Локальні конфлікти можуть також нести загрозу для міжнародної стабільності.

Особливе занепокоєння сьогодні викликає Крим, який у 1954 році перейшов від РСРФР до УРСР. Так зване вирішення косовського питання внесло серйозний злам в світовий порядок, що сформувався після Другої світової війни і після Заключного Гельсінського Акту про непорушність кордонів в Європі у 1975 р. Прецедент переділу кордонів в Європі з’явився. В Криму з кожним роком зростає напруження між татарським і слов’янським населенням на соціально-економічному ґрунті, що може вилитися у майбутньому у дуже небезпечний міжнаціональний конфлікт. У випадку різанини російського населення Росія не буде сидіти склавши руки і скоріше всього розпочне інтервенцію і окупацію Криму. Безперечно втрутиться у конфлікт і Україна, що призведе до серйозного міжнародного конфлікту. Проте присутність Чорноморського Флоту, на думку нашого сусіди, відвертає розвиток подібного сценарію. Насправді розміщення російських військ в Криму має насьогодні деструктивний характер. Активно ведеться пропаганда про „російськість” півострова, навмисне розпалюється міжнаціональна ворожнеча, що має на меті в майбутньому повернути „исконно русские земли”. І я дуже сумніваюсь, що у 2017 році російські кораблики візьмуть і підуть дружньо з Криму. Для Росії насьогодні існує програма-мінімум і програма-максимум. Перша включає в себе подальше збереження своєї бази в Севастополі і, можливо, прийняття міста до свого складу. Друга носить більш радикальний характер. Згідно з заявами товаришів Затуліна, Лужкова, Жириновського і їм подібних, Росія не проти повернення Криму до свого складу. Так, зовсім нещодавно світ побачила книга Юрія Лужкова, в якій присутня теза про те, що Крим „проситься” додому, тобто під російське крило. З огляду на жахаюче зростання у суспільстві нашого північно-східного сусіди проявів крайнього націоналізму, шовінізму і неофашизму, можливість військового розв’язання територіальної „проблеми” не видається такою примарною. В разі вступу України в НАТО гіпотетичне повернення Криму до складу Росії стане дуже утрудненим. Росія не лише втратить назавжди для себе цей півострів, а й позбавиться своєї військової присутності у Севастополі. І хоч-не-хоч, але у 2017 р. потрібно буде виводити свої кораблики. Також Росія втратить для себе Україну як сферу впливу. Москва це добре розуміє і тому чинить такий шалений опір на шляху до Північно-Атлантичного Альянсу. Проте не слід забувати, що, вступивши до цього блоку Україна цілком можливо стане сферою впливу США.

Важко зараз судити, чи стануть на заваді гіпотетичної російської агресії Договір про нерозповсюдження ядерної зброї і гарантії ядерних держав. Ніхто не може бути певним, що США як провідна держава НАТО кинеться приборкувати амбіції чергового „собирателя русских земель”. Але членство в цьому військово-політичному блоці може хоча б теоретично відвернути розвиток такого сценарію.

Крім російської існує ще одна загроза... У 1940 році Радянський Союз анексував Північну Буковину і Бессарабію, що належали тоді Румунії. Навіть після приєднання до НАТО наша сусідка не покидає мрій про „справедливе” і мирне повернення українських етнічних земель. Сьогодні Румунія проводить дуже розумну політику, видаючи свої паспорти мешканцям Чернівецької області. І настане коли-небудь час, коли сусідня держава заговорить, що мовляв, на цій території проживають переважно етнічні румуни і було б правомірно „відновити історичну справедливість”. Тут Євросоюз і США, звичайно, погодяться і пообіцяють в свою чергу Україні „негайне” членство в ЄС. Наскільки такий сценарій можливий, судити важко, але відкидати його теж не слід. В разі приєднання України до НАТО проблема територіальних претензій Румунії щодо України, можливо, зникне.

Існує третя загроза, але вона настільки далека і примарна, що здається поки що нереальною і стосується вона не лише України, а всього світу. Останніми роками активізувався тероризм, і він, як коричнева чума, поширюється по всьому світу. Сьогодні терористичні організації і групи поки що розрізнені. Їх діяльність засуджує увесь цивілізований світ. Але „Аль-Каїда” все більше і більше набуває рис організованості і скоординованості. Не можна відкидати можливості, що коли-небудь радикальний ісламістський рух набуде єдності й сили і розпочне „визволяти” Європу і світ від „зла” і „гріха”. П’ятою колоною стане радикальна частина мусульманської общини в Європі. Це буде війна не просто глобальною, а війною між цивілізаціями, конфліктом між Північчю і Півднем. В разі виникнення такої ситуації Україна, враховуючи її зручне і надзвичайно важливе з військово-стратегічної точки зору, розташування стане одним із найголовніших театрів бойових дій. Але тут вже НАТО Україні не допоможе. Чи буде наша країна членом цього військово-політичного союзу чи ні, всеодно на її території відбуватимуться бої. І ніхто не буде зважати на те, чи держава нейтральна чи ні. Варто згадати скільки разів територія України ставала прохідним двором для чужих армій. У 1914 р. нейтралітет Бельгії не завадив Німеччині окупувати цю країну.

Сьогодні світ глобалізується і стає одним великим домом, хочемо ми цього чи не хочемо. Тому проблема боротьби з тероризмом та „ісламським” радикалізмом не може бути чужою ні для кого, в тому числі і для України. Хуторянська ідеологія „моя хата скраю” повинна піти у небуття. Україна повинна включитися у глобальну систему безпеки, щоб протидіяти новим глобальним загрозам, боронити свій і чужий суверенітет.

Сьогодні противники НАТО кричать, що членство в цій організації обійдеться Україні дуже дорого. А у мене виникає зустрічне запитання: скільки коштує безпека і зрештою незалежність України? Та вона безцінна! Незалежність, за яку так важко боролися наші предки, – найвища цінність. І поки в українців існуватиме хуторянське мислення на кшталт: „Моя хата скраю, я нічого не знаю”, „Хто на нас нападе? Кому ми потрібні?”, „Нащо нам армія?”, доти ми самі залишатимемося найбільшою небезпекою для своєї Батьківщини.
Василь Герасимчук, вільний журналіст "ХайВей"

Джерело: http://h.ua/story/92683/