Започаткував утворення Троїстого союзу Австро-Німецький договір від 07.10.1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20.05.1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язувалися надавати всіма існуючими в них засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції, а Італія брала на себе зобов’язання допомогти Німеччині, якщо 6 вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій проти Франції - їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії.
Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов’язувались зберігати сприятливий нейтралітет, за винятком, якщо такий напад вчинить Франця. У випадку нападу Франції на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.
Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв’язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій при нападі на них британського військового флоту.
Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20.02.1887 у Берліні - другий союзний договір; 06.05.1891 - третій союзний договір; 28.06.1902 - четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і тільки доповнювалися окремими додатковими угодами.
Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.
У кінці 19-на початку 20 століття Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії, змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Троїстого союзу призвело підписання 01.11.1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов’язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італія, залишаючись формально членом Троїстого союзу., поступово зближувалася з Францією та Великобританією.
Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у травні 1915 заявила про свій вихід з Троїстого союзу і оголосила війну Австро-Угорщині.
Другими розглянемо відносини між країнами Антанти та її негативну роль в становленні , а потім і загибелі Української держави.

Антанта (франц. Entente cordiale—сердечна угода) -блок європейських держав (Великобританія, Франція, Російська імперія), який сформувався в 1904-07 для боротьби проти Троїстого союзу (Німеччина. Австро-Угорщина, Італія, що виник в 1879-82). Згодом назва «Антанта», крім основних держав, що воювали проти Німеччини та її союзників, поширилась ще на 22 країни -США, Японію, Румунію, Китай, Грецію, Португалію та ін. З початку утворення Української держави, країни Антанти намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Зах. і Пд. фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії, окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат вимовитись від подальших контактів з Антантою і укласти Берестейський мир 1918. Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана П.Скоропадського, повністю затримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д.Дорошенко, але внаслідок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька». В листопаді 1918 Антанта, стурбована наступом більшовиків, прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 12.02.1918 армія УНР, після жорстоких боїв з .білогвардійцями, зайняла місто Одесу, а вже 15.12.1918 (за ін. даними — 27.12.) розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням ген. Боріюса у прибрежній смузі Одеси. 27.12.1918 Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», в якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. Наприкінці грудня 1918 війська Антанти (загальною чисельністю біля 60 тис. чол.) поступово захопили південну частину України по лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесен-ське-Миколаїв-Херсон-Крим. Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням Антанти. 06.02.1919 командуючий французькими військами д’Ансельм поставив українській делегації ( у складі - І.Мазепа, С.Бачинський, О.Греков, С.Остапенко) у Бірзулі попередні умови для початку переговорів:відставку В.Винниченка, В.Чехівського та С.Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду, звільнення з в’язниць гетьманських міністрів, та ще деяких менш суттєвих. Найбільш важливе для української делегат питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось. Після виходу зі складу Директорії В.Винниченка (11.02.1919) і сформування нового уряду (13.02.1919) без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи надії на можливість визнання УНР, Антанта. вимагала підпорядкування української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою армією генерала Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю Антанти над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась. Наприкінці лютого 1919 повстанська’ армія отамана М.Григор’єва, який перейшов на бік більшовиків, розпочала наступ проти військ Антанти.
Ліга Націй – як приклад надії держав на мир без надії реалізації цієї надії.
Ліга Націй - перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 1919-20.
Ініціатором її створення виступив президент США Вудро Вільсон. Згідно статуту Ліги Націй її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 1914-18, а також новостворені країни Польща, Чехословаччина і Хіджас. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Ліги Націй включався, як складова частина всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Місце перебування основних органів Ліги Націй - Женева.
Асамблеї Ліги Націй скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до числених безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і в кінцевому рахунку - послаблення впливу Ліги Націй на міждержавні стосунки і вирішення міжнародних конфліктів. Рада Ліги Націй складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.
Декілька положень статуту стосувалися проблем запобігання і вирішення міждержавних конфліктів. У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй, ставились питання на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. У випадку необхідності всі країни, члени Ліги Націй були зобов’язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв’язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції по роззброєнню, коли Німеччина в 1933, а Японія в 1934 вийшла з її складу. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Ліги Націй проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931, італійську проти Ефіопії (1935-36), радянську проти Фінляндії (1939-40). Ліги Націй не зуміла прийняти ні одного ефективного рішення проти агресорів. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії.

До завдання Ліги Націй належала оборона прав національних меншостей, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях урядовими властями Польщі, Румунії і СРСР. Взявши до уваги протест Євгена Петрушевича, Ліга Націй в своєму рішенні від 23 лютого 1921 визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 Ліга Націй провела таємне засідання з приводу голодомору в Україні. Прийняті рішення носили декларативний характер і не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Ліги Націй належала опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Фрітьофом Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам з Наддніпрянської України.
Інтереси українського народу в установах Ліги Націй в 1921-24 відстоювали також Українське Товариство Ліги Націй (голова Володимир Залізняк, пізніше Роман Перфецький), Західно-Українське Товариство Ліги Націй, які входили у всесвітню спілку товариства. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Ліги Націй був Олександр Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародних Союзів Ліги Націй рішення Ради Послів держав Антанти про включення Галичини до складу Польщі, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 вийшли з складу міжнародних союзів. У ставленні до українського питання, як і в цілому до інших національних проблем, Ліга Націй проявляла непослідовність, не здійснювала контролю за реалізацією прийнятих нею резолюцій. Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Ліги Націй зумовили її безсилість проти агресорів і в кінцевому результаті привели до остаточного краху з початку Другої світової війни 1939-45.
Напередодні другої світової війни.
Лідери Німеччини, Італії, Великобританії та франції у вересні 1938 р. уклали Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній значалося, що питання англо-німецьких відносин має величезну вагу для Європи і може забезпечити мир. Та ці документи не принесли очікуваних результатів. У березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини передано Угорщині, було окуповано Закарпаття. Таким чином Німеччина поширювала свій вплив на Схід. У цих умовах Радянський Союз пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною. 23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як “пакт Молотова — Рібентропа”. Він був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов’язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв’язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками. Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей.
Стаття 1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію.
Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев — Вісла — Сян, в ній також додавалося: “Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв’язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей”.
Стаття 3. відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р. Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту “Молотова — Рібентропа” був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська. 28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. Населення СРСР збільшувалося на 12 млн. осіб. У Західній Україні було інспіровано “відновлення” радянської влади. З цією метою 22 жовтня організовано вибори та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз’єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську. Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР. У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. У складі УРСР було створено дві нові області — Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР. Хоч включення західноукраїнських земель було безпосереднім зезультатом змови між диктаторами, значення його в історії долі вкраїнського народу важко переоцінити — вперше українці об’єднатися в межах однієї держави. Загалом ставлення до радянської армії українського населення західних земель не було ворожим. Треба сказати, що деякі політичні заходи радянської влади були радо зустрінуті місцевим населенням. Перш за все було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти, помітно покращилося медичне обслуговування населення, були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювали поляки. Найпопулярнішим заходом стала експропріація радянською владою польських землевласників. Проте паралельно йшов процес руйнування створених західними українцями соціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на схід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні кооперативи, припинили діяльність товариства “Просвіти” тощо. Із політичних організацій залишилася одна більш-менш дієздатна організація — організація Українських Націоналістів (звичайно її підпільна мережа).

Уроки другої світової війни та її етапи.

У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн.кв.км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік. За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол. Які ж причини цієї війни? По-перше, несправедливість Версальсько-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії. По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки. По-третє, розв’язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на “умиротворення” агресора, а також “ізоляція США”, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу. Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна зула загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були зкуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно Радянського Союзу. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєдавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашизмом і тоді війна для нього прийняла справедливий характер, для радянського народу це була Велика Вітчизняна війна. Стосовно періодизації, то сучасні вчені виокремлюють три великі етапи війни:
- Перший етап : 1 вересня 1939 р.— 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти стратегічними теририторіями в Європі, Африці, Азії та в Океанії.
- Другий етап : 19 листопада 1942 р.— 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської юаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.
- Третій етап : 9 травня 1945 р.— 2 вересня 1945 р. Завершення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.

Джерело: http://h.ua/story/100981/