Ми всі родом з дитинства. Ця фраза міцно сидить в нашій свідомості. Наповнює щемом коли ми пригадуємо безтурботні роки дошкільної та шкільної юності. А дитинство – це пора мрій та фантазій. В нашій уяві ми малюємо безхмарне небо над зеленою країною, в якій би нам хотілося жити без воєн, без хвороб, без насилля… ми сподіваємося, що чарівник Смарагдового (чи іншого) міста прилетить до нас на блакитному гелікоптері та подарує якщо не виконання заповітної мрії, то хоча б 500 ескімо. Ми дуже віримо в те, що добро завжди перемагає зло, а чарівна Попелюшка знайде таки свого принца. І вони поженяться, і будуть жити довго й щасливо. Ми мріємо, і наші мрії інколи збуваються… а інколи так і залишаються мріями, що час від часу проймають щемом душу. Ми стаємо дорослими, але наші мрії не згасають. Нам хочеться вірити, що вони обов’язково збудуться. Вперше я побував у Польщі 2003 року. Країна колишнього соціалістичного табору, країна спільної з нами історії, країна що може мати спільне з нами майбутнє. Вже тоді поляки нас вчили. Вчили європейській інтеграції, вчили тому, що то є - Європейський Союз. Стара Європа, Європа зі своїми цінностями та традиціями вже впритул приступила до наших кордонів. Вже п’ять років ми маємо за сусіда найбільше, з тих, що існували в історії людства, демократичних міждержавних об'єднань. Європа цінностей, європейських стандартів (хто б нам, пересічним громадянам, розказав що це таке), Європа, що показала нам свої принади з-за зниклої в історії "залізної завіси". І ми почали європейську інтеграцію. І поки на державному рівні йдуть суперечки та приймаються програми, прості (та й не зовсім прості) українці інтегруються в Європу кожен по-своєму: в когось рахунок у Швейцарському банку, а хтось заробляє дитині на навчання прибираючи в будинку заможного європейця. Європа знає нас за Чорнобиль та за Кличків, за Шевченка та за газ, за нашу горілку та за українську пісню. Але Європа знає українців (хоч часто називає нас росіянами), але не знає України. Після 2003 були ще навчальні візити до Польщі. І кожен привносив дещицю до розуміння того, що ми схожі – ми – українці та поляки, але ми різні. Ми слов'яни, але ми ще і європейці. Але мало народитися європейцем – ним треба стати. Нас чекають у Європі, нам протягують руку допомоги, нам розказують, якими треба бути, щоб бути європейцями. Нас підтримують наші сусіди, бо хочуть поділитьсь із нами частинкою своєї європейської гордості, хочуть, щоб ми теж відчули себе повноцінними європейцями. А ми слухаємо, ствердно киваємо головами і повертаючись додому, знову стаємо самі собою – українцями в душі та в діях, європейцями згідно з географією. І знову плачемо над низькими зарплатами, над свавіллям чиновників (таких же як ми українців), над політикою уряду та парламенту (бачили очі, що купували), але нічого не міняємо в собі, не міняємося і не змінюємо свою державу. А крізь сльози кидаємо погляди туди, куди так прагнемо, туди куди їздимо на відпочинок чи на заробітки, на навчання чи в гості, туди, де розкинулась така величезна, така близька і така далека – Європа наших мрій.
